* * *
покôль змэркнэ дэнь
і ангел тьмы
розпостырыт брамы крыл
а промні сонця
зашнуруют горызонт
гліджу
як тэмры зміêј
повзэ
з всэленнојі
глубін
і сіêе іскры зôр
у пасјанс жытя
новонароджаны простôр
а стэжку діон
стэбнуе в знакі коду
коб в гушчы зманчывых дорôг
јіх істіну збэрôг
свôј зôрны дар
в дэнь родув
колі твôј пэршы крык
всэленны календар
одміêтів міг
і наложыв пэчать на скрыню ліосу
мніê б
іскорку зорê мојіê најті
і јті
на сэрця азымут
дэ мэнэ ждут
по крэс
мојого часу
* * *
хватіт ховатісе у сон
коб вырватісе
із нутра
бэтонных
глыб
дэ ліогко
каждого
закуті
у закон
і кінуті у сіêть
бэз окон
чэрэз которы відны горызонт
утрачанојі добрыніê
ты
тут
малы
опутаны в ляклівы быт
погружаешсе
у оцэан
тугі
дэ міліярд такіх
як ты
* * *
розпостырылісь
парусы
дрêмлюшчых
јôл
всплылі
на озеро
мглы
збіраючы
на машты
музыку
которою
вібруе
космос
розтопыру рукі і я
взнімусе понад мглу
і загляну у колодэць часу
коб обачыті
як моцарт
пјэ
гармонію
з чары
хороства
а дэсь в нізах
в загонах мглы
сіêе квіêтку папороть таніт
котору так хочэтсе
најті
* * *
вчора
в саді забытого
рывсе повх
з јого нôр
выпырхнулі хмары нэпокою
вышываючы узоры тьмы
на окнах мэркнувшых
душê
покôль нэ згаснэ дісь
а я
тасуючы колоду діон
надіêюсь выбраті одін
на ліêпшэ
завтра
* * *
добро і зло
радость і сум
як рэвэрс і авэрс жытя
забытых мар святую росу
збэру в зачарованы збан
хај парусткі зла в јôм одомрут
одстојітсе жывая вода
стары свіêт помалюю в вэсняны ізумруд
і уволю од фалшу і зла
коб нішто нэ змутіло новога дня
ні ява ні прыкры сон
ні стары грêх
што в душê кутках
блукае
як давні прокльôн
* * *
упавшому в нізы
Госпôдь
пошле
іскорку
надіêјі
што накрэсліт промэнь
у густіêюшчуј
просторы
віêчных
сумэрок
над оловјаным мором
бэзкрэснојі тугі
дэ од віêку бродіт
грыхамі
набрыялэ
я
хај озарыт јого
прылівом
жалю
страчанојі
шансы
колі нішто нэ забытэ
віêр
ніхто нэ забыты
* * *
благославліоны міг
які обдаровав мэнэ
надіêјою вэртаня
до крыніці пэршого я
але впэруч
трэба знајті в собіê сілу
коб стрэнуті одічалу грушу
што обросла душу
хај обсыплютсе
гнілкі солодкіх грыхôв
колі нэ стало волі
коб обујті
наткнувшысе на јіх
* * *
в золотістых промнях білізны
очышчаетсе взышэдшэ
я
од пылінок блудных дорôг
в сотах забытя
дэ за штодіонным звоном суеты
гаснэ промэнь
істіны
які обіцявсе бэрэгчы
всэ і всюды
оглянутісе бы впору
на попутаны клубок дорôг
ґузлы якіх обмотуют душу
і погружают
в морэ бэзкрэснојі журбы
* * *
колі родішсе на свіêт
одягнуты у новэ тіêло
і віêрою бэзсмэртя
твôј быт
наповняны по горызонты часу
шчэ тліêе
радость віêчності в тобіê
з которою
явівсе
в сеј часопростôр
дэ од всэ і скрôзь
кіпіт
борба добра і зла
бэз пэрэміря і пэрэдышкі
і тут од пэршых діон
збіраеш раны
што дыравјат
люстро крынічнојі душэ
кудою рвутсе сілы тьмы
коб знішчыті вспомін жывы
любві всэленнојі світла
тогды нэ раз
пэрэбігаеш у шэрэнгі зла
дэ насытівшысь доволі
каешсе у снах
* * *
абы-як запісуеш чорговы дэнь
і губіш мыслі у просторы
сон стірае контур слôв
јіх сэнс
насычуе чутіом
которого дарма шукаеш
спросоня
в закутках душê
а дня
якбы зусіêм і нэ было
лудіш сэбэ
што много јіх в твојôј колоді
і кажды
наповніт жыце абыяковэ до дісь
трвонянэ
у суетіê
штодіонного
хаосу
на куполачг
заплюшчаных очы
крэсліш іскрамі надіêј
і віêрыш
што нэ збрыдлі Богу
твојіê пустые обітніці
* * *
колі дэнь такі як дісь
што сыплетсе всіо з рук
што віêтіор в очы
а мамона в плечы
і зімны пôт повзэ росою
за розхрыстаны ковніêр
в засохлум горлі ніц нэма
коб плюнуті на чорного кота
а сэрце дыбітсе на сам вспомін
былого зла
затрымајсе
прысядь
взгляні на свіêт
што быв ужэ до тэбэ
і нэ знікнэ колі знікнэш ты
плюнь на страх
на всіо махні
в дітінство хоч на міг вэрнісь
радугою там накрыј
свôј чорнобіêлы сон
на рэшту діон
* * *
нам
фундонулі віртуальны полігон
колі з надоблочных вэршын
бомбы
розрывалі крај
у дэнь
розпјатія
Хрыста
лжэволочэбным
сыпалісь
в дітячы
сад
нам штодня
туманілі
у міліјонных тыражах
і тэлеобразом
дурманілі в просторы хат
коб тое думав
што хотят
абы нэ то
што
чвэрат
зло
бо на віêчны
свôј надіêютсе сабат
* * *
мніê збрыдло віêрыті в рај
які чужынці чвэрат в нашум саді
а памэть продкув вдоптуют в нэбыт
мніê збрыдло віêрыті у час
колі надыдэ довгождана воля
ј быті собою вжэ нэ будэ встыд
дэ ты хороша стрôјна сініоока
дэ ты краса моя
дэ ты душа моя
довгождана воля
вэрнусе маті до тэбэ
пэрэд тобою стану на коліêні
благославі мэнэ на волі путь
мніê сілу дасть зэмля моя покутна
і я оковы јіх раю розорву
дэ ты хороша стрôјна сініоока
дэ ты краса моя
дэ ты душа моя
довгождана воля
* * *
колі очнэшсе окутаны в жудкі сон
заглянь у проглубку својіê душê
сягні до самого ядра матчынојі сліозы
і оросі свôј твар
які штодня оболокаеш на сэбэ
чужы як словы
што заклінают добробыт
на чужôј мові
а дэська там
в трêшчынах старојі хаты
дрêмле мовы діêдовојі рôј
затруты шопотом чужых каділ
коб жаром јіх
святую памэть окутаті у дым
внэсті пуд куполы чужые словы
і збывсе бы чужынцюв сон віковы
но я вэрнусь
нэбо наостэж одчыню
там памэть прадідув најду
внэсу у храм
дэ трон тэрніовы
укојіт стомляну душу
словом
діêдовојі мовы
* * *
покінуты в нэобсяжнуј мгліê
сліпы на правду
глухі на рôдны слова
жыця
брэнтаеш свого янчарны взôр
і раніш звоном чужојі болтовніê
часопростôр
одвэдяны твојôј сімјіê
в святыні роду
дэ продкі
покінувшы зэмную суету
глідят
як з рэшэта твојого ліосу
обсыпаетсе бліскушчэ ніц
збутвіêлым порохом в нэбыт
колі душа твоя
окутана чужым радном
ляклівым моршчытсе встыдом
* * *
я вцапіêрусь в чупрыну плянэты
крутону навкôл сонця
у бэздонну тьму
у пошуках людськојі добрыніê
што на крылах пташок
втэкла чэрэз пробітэ нэбо
од віртуальных снôв
лгунôв
што слова одягают в вэліон мглы
і сватают людськôј душê
дурман
промолоты у жорнах лжы
коб ты забыв про пэршы сон
дэ свіêт і ты одно
коб страх уткав
мозґам капкан
сіому чугај біды
тому кольчуґу зла
тогды
кузакою з мышыных нôр
выповзэш в новопростôр
а я
вцапіêрусь в чупрыну плянэты
крутону усліêд людськојі добрыніê
што можэ дэсь
у тэмры ґаляктык
сіêе зародышы свіêту
бэз јіх
* * *
сіој віêк
бэрэмјаны матчыною сліозою
сыпле нэпокôј у жорна мого дня
у тьміê будучого нэ бачу својіх окон
воны по тој бôк часу
а я окутаны у дым
пэрэсыпаю памэть чорных дыр
одкôль глухі вспомін
шчыміт у закутках душê
гаснувшым
звоном
забытојі
любві
у городі бэз саду
зацвіла людськая нэндза
заплюшчу очы на јіê запах
у домі бэз окон
што одплывэ у човні мглы
одсіôль до ніколі
я покіну
кудэль збрэнтаного ліосу
* * *
в домі чорного совныка
спочнэ навсэ
жаром часу спопэлянэ тіêло
јого тліêюшчы вспомін
жыті будэ
покôль знікаюшчы контур
нэ остынэ в сотах памэті
тых хто любів
і хто нэнавідів
а ты
пронікнувшы у паралельны свіêт
засіяеш
жэмчужыною рајського світла
у всэленнум
водоспаді
жыця
што насытіт
радугу віêчнојі надіêјі
тым
которы одэ
почынают быт
* * *
полудэнь
повіс жарою над жнівом
і спэрхЛымі губамі
злізував батькôвські пôт
што поле орошав вікамі
і гојів раны в трêшчынах пудошвув
я в колыбэлі борозны
рытмом сэрця міêрыв
жаворонковы звôн
што нанізаны на промні сонця
звініêв
зэрном
золотістојі
пôжні
а по сусіêдську
одягнута в тіêнь копіць
обмывала твар ліліт
раптом сон зацвів
пэршојі
любві
* * *
озôраны ласкою
обачыв
як з жорствјаного нэбыту
в натхніонум віры
і ожывае хороство
дівочојі ліліт
в јіê рајськім пôзірку
экспліодуе язьнь
на міліярды повнокровных
я
звэрхбытом
наповнівшых простôр
блажэннојі любві
дэ мојіê блізнячы
я
вібруют
акордамі
трыюмфу
хороства
* * *
клубітсе простôр
вірамі хміêльного паркету
крыжуютсе
лясэры жгучых пôзіркув
і ґэсты довгоногіх знакув
нэліêтне хороство
вібруе жаром рајськіх обітніць
для тых
хто
тајінство
любві
розміêнюе на міг
дэ радужны пульсуе тіêнь ліліт
што на натурлівум коніові
понэсэ в хутлівы гај
нэбэзкорысного коханя
там нôч кіпіш
шукаючы дарма
запаху
пэршојі
любві
які губляеш
в поті попутных хорошух
я гразну в обнімках ночê
з бэздоння клічу
жоночы образ твôј
которы
збэрэгчы
хочу
* * *
на коліêнях јдэш
сын марнотравны
до святого здрою
дэ сліоза покаяня
обмые грыхі
і росою ляжэ на сэрэбраны бэрэг
што за горызонтом дня
а одэ
вэчур сіêе мглу
жоночых обітніць
коб жаром јіх
істіны
спопэліті вспомін
тогды
забывшысе на міг
нырнэш
у бакханаліюв вір
і знов
бэз сну
поту обмывшысе росою
повзэш
до здрою
што за горызонтом
дня
* * *
ты
што на обочыні дорогі
танцюеш
эротычны рытм
коб
за грôш хутлівы
любому
оголіті встыд
штодня глідіш
як твојіê ногі
скачут по коронах
јôл
тогды душê твојіê
упавшы ангел
котітсе в бэздонны дôл
і можэ там
колі заплюшчыт очы
і шугонэ за чорны купол дня
на міг вэрнэтсе
в чыстіню дівочу
в дітячых мар
прозрысты сад
дэ знајдэ дар
матчыных рук
што вівру в віêчность
знов
вэрнут
* * *
нôч
над городом старым
што погружаетсе в магічны сны
і букеты ліхтарôв
туліт змрôчны уголкі
куды з вэршын
одягнута у сэрэбрысты пыл
міêсэця
опускаетсе
богіня
в духмјану тьму коханя
которого таемны звукі
всплывают
на крылах
жоночых
голосôв
в окно мансарды
скôль вдыхаю я
хороства јіх рајські кліч
і пôзірк јіх
што розуму спопэлюе ґузлы
і погружае в саді забытя
вспомін
колі горыш в прылівові жажды
і тôлько дэсь
в нізах душê
забыты
ангел
чыстојі
любві
шчыміт
јіх бачыв двіê
в біêлум і багровум
обіêдві жоночы божэства
одтôк штодня
пэрэд
выбором
добра
і зла
дорогі трэтіојі нэма
